Три роки тому приїхала до Києва з Дніпра і поступила на навчання в один із столичних вузів. Я гарно співала, любила танцювати, а любов до музики мені привила моя мама, яка сама мене навчила грати на фортепіано.
На степендію надіятись не довелось, але перші два курси закінчила успішно, завдяки батькам. У мене було багато друзів. Я завжди знаходила час і на дискотеку, і на театр, і на гарну компанію. Не сумувала ніколи, любила гарно і яскраво вдягатись.
Коли я приїхала на канікули до Дніпра, до мене додому сходились всі мої колишні однокласники. Ми засиджувались до самого ранку, не помічаючи, як швидко плине час.
Мої дві менші сестрички-близнята Віра і Люба завжди просились до нашого гурту. Я знала, що я їх найбільший авторитет, і вони намагались бути у всьому схожими на мене. Вони навіть по черзі носили моє взуття і одяг. І навіть зачіску робили точнісінько, як я, зібравши своє довге волосся на вершечку голови.
Наша старенька бабуся жила під Дніпром в селі і батькам частенько доводилось до неї навідуватись.
Але одного разу трапилось невиправне. Батько загинув у автокатастрофі.
Мама залишилась з моїми двома сестричками сама, а я повернулась до Києва з надією знайти добре оплачувану роботу, плануючи навчання відкласти на пізніше.
Один з моїх однокурсників рекомендував мені звернутись до нашого ді-джея, у якого начебто були можливості влаштувати на роботу до Німеччини, куди він виїхав три роки тому, а до Києва приїжджав регулярно "у справах". Коли я з ним зустрілась, виявилось, що ми вже мали нагоду познайомитись якось раніше на дискотеці. Я була дуже рада, що Едік з великим розумінням поставився до моєї проблеми і обіцяв допомогти.
За кілька днів Едік сам знайшов мене і повідомив, що для мене є добре оплачувана робота офіціантки в одному з ресторанів Німеччини. Я без вагань погодилась. Крім того, Едік запропонував свою допомогу в оформленні закордонного паспорта та візи. Він погодився також з тим, що всі витрати я поверну йому з перших своїх заробітків. Все йшло дуже добре.
Мамі я вирішила не говорити про свої наміри, бо знала - вона буде переживати, що я залишила навчання.
Коли мої документи були готові, Едік запропонував їхати до Німеччини автомобілем. Він також познайомив мене з двома іншими дівчатами - Лілею та Валею з Кременчука, які збирались їхати на заробітки як і я.
До Німецького кордону ми доїхали досить швидко і без пригод. Я була веселою, як завжди. У Франкфурті ми зупинились в готелі. (Паспорти наші Едік забрав "для реєстрації").
Врінці Едік приїхав зі своїм знайомим-німцем і пояснив, що він завезе нас куди треба. Але німецькою мовою ніхто з нас не розмовляв і ми не могли з ним спілкуватись.
Ми їхали досить довго. І знову нас поселили в готелі в одній кімнаті. Наступного дня до нас прийшов незнайомий чоловік і ламаною російською мовою пояснив, що нас привезли до борделю і що із завтрашнього дня ми повинні обслуговувати клієнтів у ліжку...
Я пробула в цьому борделі більше трьох місяців. Спочатку досить довго я відмовлялась працювати з клієнтами. Мене жорстоко карали і попереджали, що я не маю ніяких шансів на втечу: мій паспорт відібраний, мови я не знаю і, крім того, мені нарахували борг 1000 німецьких марок, який мені необхідно як можна швидше повернути. Мені погрожували, що мене просто вб'ють і ніхто про це не дізнається, якщо я за місяць не відпрацюю ці гроші. Мене замикали у порожній кімнаті без їжі на кілька днів. Мене били і погрожували, що розправляться з моєю родиною. Вони знали абсолютно все про моїх близьких. Лише тепер мені стало зрозуміло, що Едік був справжнісіньким звідником. (Його тут називали Стас).
Разом зі мною мешкали інші дівчата. Більшість з них були чешки або польки. Вони розуміли російську. З Лілею та Валею я зв'язок втратила. Здається їх перевезли до іншого місця.
На першому поверсі нашого будинку був ресторан. Нас заставляли працювати й там. Ми мили посуд, чистили підлогу, протирали вікна. Ввечері ми повинні були сидіти з клієнтами за столиками, а потім розважати їх в ліжку.
Але майже щодня клієнтів було багато і серед дня. Більшість з них були водії великих автофургонів. Я зрозуміла, що бордель стоїть десь біля великої автомагістралі.
Мене змусили перефарбувати волосся, а косметику вживати лише найяскравіших кольорів, щоб приваблювати клієнтів. Оплата за все вираховувалася з мого заробітку.
Мені страшно було уявити, що мої сестрички-близнята, яким я завжди була прикладом, дізнаються про моє становище. А мама?... Я навіть не сказала їй, що їду до Німеччини.
Якось ввечері один із наших клієнтів занадто багато випив і не хотів розраховуватись. Зчинилася бійка на яку приїхала поліція. Вони стали перевіряти документи і арештували всіх, у кого їх не було. Так я потрапила до в'язниці.
Мені дозволили зв'язатись з українською амбасадою, яка обіцяє мені допомогти повернутись додому. Але я спочатку хотіла б, щоб судили всіх, хто обманув мене і хто змушував мене до проституції.
Крім того, мені дуже важко повертатись після того, що було зі мною. Моє здоров'я підірване... Я вже не потрібна така нікому ні тут, ні вдома. Хто може мені допомогти?"
(Історія з архіву центру "Ла Страда-Україна")
Джерело:
Запобігання торгівлі людьми:Навч.-метод. посібник/ Вид третє, доп. і виправ. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - 176 с. з іл.
