16 днів проти насильства


Вшанування пам'яті студенток розстріляних у Монреалі

 Увечері 6 грудня 1989 року, у передостанній день занять перед різдвяними канікулами Марк Лепін приніс до Політехнічної школи напівавтоматичну гвинтівку з якою мав намір розправитися із студентками і також передсмертний лист, в якому звинувачував фемінізм та жінок у своїх життєвих негараздах. Стрілянину Лепін почав у коридорі, де загинула перша жертва. Далі він перейшов до аудиторії 303, в якій відвідували заняття студенти: 10 жінок і 48 чоловіків. Наголосивши, що він ненавидить фемінізм, Лепін зробив два постріли у стелю та наказав чоловікам вийти у коридор і почав розстрілювати студенток, які залишилися в аудиторії. Від куль загинуло шість жінок, решта отримали різні ступені поранення, але залишилися вживих.


Розправившися із студентками в аудиторії 303 Лепін вийшов у коридор і почав полювати за студентами в інших аудиторіях та їдальні, де загинуло ще дві жінки. На третьому поверсі школи Лепін увірвався до аудиторії 311, де 26 студентів здавали усні іспити і відкрив стрілянину без розбору по всім хто ховався між партами. Стрілянина у школі тривала близько 20 хвилин, під час якої Лепін застрелив у загальній кількості 14 жінок та поранив 13 інших студентів, серед них також чотирьох чоловіків. Після бійні у школі Марк Лепін покінчив життя самогубством.

Історія Надії

 

                       Людина - не товар. Історія Надії.


 "...Мене звати Надія. Мені 23 роки. Освіта незакінчена вища. 

Три роки тому приїхала до Києва з Дніпра і поступила на навчання в один із столичних вузів. Я гарно співала, любила танцювати, а любов до музики мені привила моя мама, яка сама мене навчила грати на фортепіано.

На степендію надіятись не довелось, але перші два курси закінчила успішно, завдяки батькам. У мене було багато друзів. Я завжди знаходила час і на дискотеку, і на театр, і на гарну компанію. Не сумувала ніколи, любила гарно і яскраво вдягатись.

Коли я приїхала на канікули до Дніпра, до мене додому сходились всі мої колишні однокласники. Ми засиджувались до самого ранку, не помічаючи, як швидко плине час.

Мої дві менші сестрички-близнята Віра і Люба завжди просились до нашого гурту. Я знала, що я їх найбільший авторитет, і вони намагались бути у всьому схожими на мене. Вони навіть по черзі носили моє взуття і одяг. І навіть зачіску робили точнісінько, як я, зібравши своє довге волосся на вершечку голови.

Наша старенька бабуся жила під Дніпром в селі і батькам частенько доводилось до неї навідуватись.

Але одного разу трапилось невиправне. Батько загинув у автокатастрофі.

Мама залишилась з моїми двома сестричками сама, а я повернулась до Києва з надією знайти добре оплачувану роботу, плануючи навчання відкласти на пізніше.

Один з моїх однокурсників рекомендував мені звернутись до нашого ді-джея, у якого начебто були можливості влаштувати на роботу до Німеччини, куди він виїхав три роки тому, а до Києва приїжджав регулярно "у справах". Коли я з ним зустрілась, виявилось, що ми вже мали нагоду познайомитись якось раніше на дискотеці. Я була дуже рада, що Едік з великим розумінням поставився до моєї проблеми  і обіцяв допомогти.

За кілька днів Едік сам знайшов мене і повідомив, що для мене є добре оплачувана робота офіціантки в одному з ресторанів Німеччини. Я без вагань погодилась. Крім того, Едік запропонував свою допомогу в оформленні закордонного паспорта та візи. Він погодився також з тим, що всі витрати я поверну йому з перших своїх заробітків. Все йшло дуже добре.

Мамі я вирішила не говорити про свої наміри, бо знала - вона буде переживати, що я залишила навчання.

Коли мої документи були готові, Едік запропонував їхати до Німеччини автомобілем. Він також познайомив мене з двома іншими дівчатами - Лілею та Валею з Кременчука, які збирались їхати на заробітки  як і я.

До Німецького кордону ми доїхали досить швидко і без пригод. Я була веселою, як завжди. У Франкфурті ми зупинились в готелі. (Паспорти наші Едік забрав "для реєстрації").

Врінці Едік приїхав зі своїм знайомим-німцем і пояснив, що він завезе нас куди треба. Але німецькою мовою ніхто з нас не розмовляв і ми не могли з ним спілкуватись.

Ми їхали досить довго. І знову нас поселили в готелі в одній кімнаті. Наступного дня до нас прийшов незнайомий чоловік і ламаною російською мовою пояснив, що нас привезли до борделю і що із завтрашнього дня ми повинні обслуговувати клієнтів у ліжку...

Я пробула в цьому борделі більше трьох місяців. Спочатку досить довго я відмовлялась працювати з клієнтами. Мене жорстоко карали і попереджали, що я не маю ніяких шансів на втечу: мій паспорт відібраний, мови я не знаю і, крім того, мені нарахували борг 1000 німецьких марок, який мені необхідно як можна швидше повернути. Мені погрожували, що мене просто вб'ють і ніхто про це не дізнається, якщо я за місяць не відпрацюю ці гроші. Мене замикали у порожній кімнаті без їжі на кілька днів. Мене били і погрожували, що розправляться з моєю родиною. Вони знали абсолютно все про моїх близьких. Лише тепер мені стало зрозуміло, що Едік був справжнісіньким звідником. (Його тут називали Стас).

Разом зі мною мешкали інші дівчата. Більшість з них були чешки або польки. Вони розуміли російську. З Лілею та Валею я зв'язок втратила. Здається їх перевезли до іншого місця.

На першому поверсі нашого будинку був ресторан. Нас заставляли працювати й там. Ми мили посуд, чистили підлогу, протирали вікна. Ввечері ми повинні були сидіти з клієнтами за столиками, а потім розважати їх в ліжку.

Але майже щодня клієнтів було багато і серед дня. Більшість з них були водії великих автофургонів. Я зрозуміла, що бордель стоїть десь біля великої автомагістралі.

Мене змусили перефарбувати волосся, а косметику вживати лише найяскравіших кольорів, щоб приваблювати клієнтів. Оплата за  все вираховувалася з мого заробітку. 

Мені страшно було уявити, що мої сестрички-близнята, яким я завжди була прикладом, дізнаються про моє становище. А мама?... Я навіть не сказала їй, що їду до Німеччини.

Якось ввечері один із наших клієнтів занадто багато випив і не хотів розраховуватись. Зчинилася бійка на яку приїхала поліція. Вони стали перевіряти документи і арештували всіх, у кого їх не було. Так я потрапила до в'язниці. 

Мені дозволили зв'язатись з українською амбасадою, яка обіцяє мені допомогти повернутись додому. Але я спочатку хотіла б, щоб судили всіх, хто обманув мене і хто змушував мене до проституції. 

Крім того, мені дуже важко повертатись після того, що було зі мною. Моє здоров'я підірване... Я вже не потрібна така нікому ні тут, ні вдома. Хто може мені допомогти?"

(Історія з архіву центру "Ла Страда-Україна")



Джерело:

Запобігання торгівлі людьми:Навч.-метод. посібник/ Вид третє, доп. і виправ. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - 176 с. з іл.


Притча про цінність життя

 

Притча про цінність життя (до дня боротьби зі СНІДом)


Один бізнесмен нагромадив великий капітал який складав 3 мли доларів. Він вирішив, що візьме собі рік відпустки, щоб удосталь відпочити. Але не встиг він прийняти рішення, як його відвідав Янгол Смерті. Бізнесмен дуже злякався та вирішив будь-що вмовити Янгола Смерті продати йому трохи часу. 

— Продай мені 3 тижні життя, і я віддам тобі третину свого капіталу - 1 млн доларів», — запропонував бізнесмен. 

Але Янгол Смерті відмовив йому. 

— Гаразд, залиши мені два тижні життя... Я віддам тобі дві третини своїх грошей, а це аж 2 млн. доларів. 

Янгол знову відмовив. 

 Продай мені тільки один день, щоб я зміг насолодитися красою цієї землі, обійняти дружину, дітей, яких я давно не бачив... Я віддам тобі все, що маю - 3 млн доларів. 

Янгол Смерті відмовив.

Тоді чоловік запитав, чи може Янгол Смерті дати йому кілька хвилин, щоб він зміг написати прощального листа? Янгол погодився. Чоловік написав: «Правильно використовуйте час, який вам відведено на життя. Я не зміг купити навіть години за 3 млн. доларів. Перевірте, чи все, що вас зараз оточує, справді має цінність? Бережіть здоров'я, бережіть життя! Живіть правильно!»